Не за горами високими, не за морями синіми, а на нашій славній Україні є мальовничий куточок — Поділля. На околиці одного з його сіл стояла хатина. Жила у ній вдова з дочкою. У дівчини було незвичайне ім'я — Воля. Так нарік її батько, волелюбний козак, який не раз боронив свій край то від орди татарської, то від знавіснілої шляхти. Та недовго тішився хоробрий воїн своєю Волею -- поліг у нерівному бою зі шляхтою. А ворог заполонив рідну землю, пустив у неї глибоко своє коріння( з того часу один з куточків села називають Шляхтою, а його мешканців сповідують насаджену ворогом католицьку віру).
Росла Воленька, виросла і кращала з кожним днем. Коли дівчина розпускала своє золотаве волосся, то воно шовковими хвилями сягало пояса. Під чорними бровами, що, неначе крила ластівки, злітали вгору, загадково світилися, мов дорогоцінні смарагди, прекрасні очі.
Якось у село закинула доля молодого ремісника. Продавав парубок свої ложки. Побачив одного разу дівчину з смарагдовими очима і навіки втратив спокій, бо потрапив у полон кохання. Віддав легінь красуні своє серце, подарував їй чудові сережки, зелені-зелені, як очі судженої йому Вілі (так ласкаво він звав любу дівчину). Відповіла вона взаємністю -- згодом побралися.
Зажило подружжя у злагоді й любові. Два сини і донечка зростали у сім’ї. Молодий господар виготовляв ложки і продавав у ближніх селах. Всі люди, які бачили ці вироби, захоплюючись витвором умілих людських рук, здивовано питали: «Хто той чудовий майстер?» А коли говорили про село, то казали: «То звідти, де майстер робить ложки». Якось давня назва села загубилася, бо всі називали його Лошківцями.
Та не було щастя довгим. Одного разу подався молодий чоловік на другий бік річки за деревиною. Швидко перебрався легким човном через ріку, що повільно несла свої сонливі теплі води до Дністра, потім попрямував стежкою угору. Скрізь було тихо, спокійно. Та несподівано почувся глухий тупіт кінських копит. «Татарська орда!» — миттю здогадка болем стиснула груди. Бистрим соколом кинувся до берега, щоб рятувати свою сім'ю. Швидше вітру добіг до річки, стрибнув у човен. Ось уже видно й берег, а на ньому кохана стоїть з діточками. Вони прийшли сюди, зачувши гамір.
--Вілю! Ховай дітей! — лише встиг крикнути, як ворожа стріла влучила прямо в груди. Гарячі бризки крові забагрянили воду. Закрились пеленою очі, зблідли вуста, з яких все ще ледь чулося:
--Віль - і - іль ... хо - о - ва ...
Кинулась Воля до милого, та люта хвилина наздогнала стрілами і її, і діток.
Прокинулась річка від цього страшного видовища, стрепенулась від жаху, враз обдалась студенним холодом, піднялася хвилями вгору, забрала безкровні тіла, зібравши докупи свої води, і швидко утекла не озираючись вузьким потоком.
Довго потім дивувались люди, як змінилась річка, а коли хтось торкався руками води, то розгублено казав: «Ну й студенна ...»
І прозвали річку люди Студеницею.
Звільнена від води долина поросла травичкою, вражаючи усіх яскравістю зелені, як колись вразила Воля своїми очима-смарагдами вмілого ремісника. На оксамитовому яскраво-зеленому килимі де-не-де проросли малесенькі, тендітні маргаритки (кажуть, саме так звали донечку щасливого подружжя).
Згодом пробились із землі два пагінчики, малесенькі, як два синочки. Виросли пагінці у красиві стрункі дерева з гладенькою корою і ніжними листочками. І раптом — диво! З'явились на вітах смарагдові сережки, схожі на ті, які колись отримала у подарунок від нареченого дівчина з гарним і гордим ім'ям. Гойдаються від найменшого подиху вітерця на гіллі сережки, а тремтливі листочки стиха щось шепочуть. Прислухайтесь, і ви почуєте:
--Ві - і - іль ... хо - о - ва - а ...
Промайнуло багато літ, чимало води утекло з Студеницею, порозрос- талися дерева, стрімко піднялися ввись, звили птахи на них свої гнізда, а та місцина, прозвана у народі Вільховою, навіває в душу тихий смуток і зажуру.
Волелюбні лошківчани переповідають своїм дітям сумну легенду про вільховий гай, який став свідком великого (хоча й короткого) кохання. …Шелестять стиха вільхи, милуючи наші очі і серця смарагдовими сережками…
Ластовська В.В.
Немає коментарів:
Дописати коментар